duck_nerba (duck_nerba) wrote,
duck_nerba
duck_nerba

  • Mood:

Giovanni Buzi - Bianca Venezia, rosse le rose

 Джованні Будзі 
Біла Венеція – червоні троянди
 
Легесенький лапатий сніг виписує спіралі в імлі. Спокійні дзиґи. Обійми привидів, велетенські щупальця, драглисті медузи. На Венецію падає сніг. На золоті бані, на канали кольору криці. Знизу в відкритій затоці вже немає ні неба, ні моря – лише млява срібна сутінь. Ти повертаєшся у ліжко. Обіймаєш мене. Притискаю твоє тіло. Простирадло тепле і пахне нами. Я люблю тебе. Хто чи що у змозі нас роз’єднати? Посмішка малюється на моїх губах. Заглиблююсь носом в ямку між твоєю шиєю та вушком. Вдихаю. Що б я тільки не зробила заради твого запаху? Навіть сліпа, я б упізнала його серед тисячі інших. Твоя рука сповзає моєю спиною. Кінчиками пальців ти тендітно ніжиш шкіру. Відчуваю, як інша твоя рука сповзає від соска до живота і все нижче і нижче.
– Ні… – шепочу я і відсторонюсь.
– Чому? – питаєш ти, заплющивши очі.
– Тому що... – я підводжуся на ліжку. – Дивись, – кажу я, кидаючи погляд на вікно, – падає сніг! Ми у Венеції. Сьогодні – День Святого Валентина і сніг…
– Іди до мене, – каже Едоардо, навпомацки шукаючи мене.
– Вставай, прошу тебе. Я хочу ходити, дивитися, дихати.
Я знала його вже більше року. Чоловік 52 років, з легкою сивиною та відмінною поставою, відомий адвокат Риму – нашого міста. Що вразило мене в ньому? Не можу точно сказати. Хоча ні, можу: його магнетизм. Уперше я побачила його, коли він бігав у парку, в якомусь банальному сірому комбінезоні. Я й подумати тоді не могла, що він багатий. Хоч його багатство жодної ролі для мене й не грає. Я не пішла до університету того ранку. Не хотілося. День перед тим я провела з Джуліо і пообіцяла собі більше не дарувати і погляду хлопцям мого віку.
– З мене досить зелених хлопчиків, – сказала я Марізі, – мені байдужі ті, хто не відчуває смерті.
– Ти про що? – спитала моя найкраща подруга, зиркаючи з-під лоба.
– Те, що ти чула. Від сьогодні я хочу вкритих цвіллю, мертовних, однією ногою в могилі.
Маріза зронила на мене якийсь дивний погляд, заклала пасмо волосся за вухо і відповіла:
– Роби, як знаєш. А де ти збираєшся шукати ці мумії, в Музеї Каїру?
Я пішла на Віллу Боргезе. Зелена трава, їдке повітря. Я сіла на лавку. Якусь мить я дивилася на озерце. Незрозуміла сіра постать майнула перед очима та загородила воду. Ще кілька метрів і примара заточилася.
– Синьйоре, – сказала я підводячись. – Вам зле? Судома схопила?
Він підвів погляд і вп’явся в мене чорними зіницями.
– Та так, серце закололо, – уперше почула я його голос.
Я ніби застигла, дивлячись на нього.
Зрозуміло було, що він одружений.
– Двоє дітей. Одинадцятирічний – захоплений піратством, чотирнадцятирічна – захоплена моделями. Гадаєш, їм небайдуже до мене?
– А вашій дружині... – невпевнено відповіла я.
Він зупинився. Поглянув на мене й повільно захитав головою:
– Їй теж байдуже.
Гадаю, я одразу ж закохалася. Не з першої миті, а протягом тих десяти хвилин, коли він говорив зі мною. Немає взагалі сенсу говорити про час – коли я з ним, то ніколи не знаю, котра година. “Чому ти так часто дивишся на годинник? – запитав він мене одного разу. – На тебе хтось чекає?” Я посміхнулась і не відповіла. Я не могла відвести погляду від його очей, від того світла, яке вони випромінювали. “А ти мене ніколи не хотів загіпнотизувати?” – запитала я одного разу. “В цьому немає необхідності”, – відповів він. Це була правда.
Він хотів розлучитися. Я впевнена, що цього разу він би так і зробив. Він уже терпіти не міг своєї дружини і ставився до неї абсолютно байдуже. Його не влаштовував такий стан речей. Вже не перший рік кожен із них жив власним життям. У нього, звісно, були свої історії на стороні. Та нічого особливо важливого до сьогоднішнього дня. Коли я почула від нього «до сьогоднішнього дня» – келих у руці – якийсь міцний вузол розплутався в мені. Дихати стало легше, тіло обм’якнуло. Я підібгала ноги – зронене взуття відгукнулося легким тендітним шелестом помаху крил. З тих пір він бере мене, коли хоче, де хоче, як хоче. Я ніколи не кажу «ні», ніколи не кажу «досить». Я іграшка в його руках. Він знає це. І я теж.
– Мені було би приємно вбити тебе, – прошепотів він одного дня.
– Ти що?!... – вигукнула я, сахаючись від нього.
– Вбити тебе, умертвити, – продовжував палко шепотіти він. – Побачити, як ти, знекровлена, помираєш на моїх очах. Бути впевненим, що останній твій погляд для мене.
Я підвела очі та серйозно поглянула на нього. Потім скуйовдила йому волосся і сказала:
– Який ти красень, мій Джек Різник!
– Ні, різати не можна. Лише побачити, як життя виходить з твоїх щік, грудей, з усього твого тіла залитого кров’ю.
– Що за маячня?
– Як це було з іншими.
– Якими іншими?
– Моїми коханками. Лише з тими, яких я кохав по-справжньому.
– Гаразд, ти натуральний садюга, Принц Персії, що перешматував увесь свій гарем. Чудово, та давай вирішимо, куди підемо вечеряти. Я зголодніла.
Він узяв мене під руку і, злегка торкаючи груди ліктем, сказав:
– Ходімо, я теж голодний.
Гілля кількох дерев – мертві корали, скам’янілі. Небо та море – дві хворобливі зелено-блакитні площі під маскою змарнілості. Мертовно білі статуї з чорними запалими брудними очима. Сніг уже не йде. Все місто перетворилося на потворний пекельний скелет, оголений та гнилий у тій стоячій воді. Тіні швидко ростуть.
– Про що ти думаєш? – запитав він.
– Ні про що.
Задурманений голуб на розі стрепенувся й полетів геть. Кілька секунд срібний кільватер ще майорів на поверхні чорного каналу, ніби слід від глибокого порізу. Було дуже холодно. Вода в каналах замерзала.
– Хочеш риби? – спитав він.
– Ти ж знаєш, я її обожнюю.
– Ну я тому й питаю.
– Едоардо... – рвучко обіймаю його, – я так сильно тебе люблю, так люблю, так люблю! Заради тебе я пішла б на усе!
Він зупинив мене. Погладив волосся. Зігнувся до мого вуха і прошепотів:
– Обережніше зі словами.
– Чому?...
– Ти кажеш правду?
– А ти не віриш?
– Заради мене ти пішла б на усе?
Я підвела погляд і упіймалася в його чорні очі.
– Усе.
Ресторан був дуже розкішний. Легке світло, кремові завіси. Східні килими на старовинних терракотах. Картини мертвої природи у різьблених позолочених рамах. На тьмяному фоні сповнені янтарною рідиною келихи, різнобарвні тюльпани, червоні троянди з зеленим листям та гострими шипами, почищені фрукти. В’язке та мокре м’ясо устриці, риба з лискучою блакитно-сірою лускою, відтінки червоної крові на череві, довкола зціплених судомою ротів, що ніби шукають моря. Тонкі відчуття. Класична музика фортепіано та скрипки. Офіціантка в ідеально білому фартушку крокувала до нас.
– Добрий вечір, панове, – сказала вона і нишком кинула погляд на Едоардо. Професійна посмішка та манери, які однак слабко приховували певну фамільярність. – Для вас приготовано столик – продовжила вона і скоса поглянула на мене, – прошу, – офіціантка запросила нас рукою та схилилась у такому собі напівпоклоні. Едоардо віддав їй шалик та пальто. Я зробила те ж саме зі своєю шубою з песцю. Подарунок від нього на день народження.
– Дякую, я миттю, – офіціантка зникла з нашими речима за портьєрою.
Едоардо обвів поглядом панораму приміщення.
– Ідіть за мною, будь ласка, – з’явилась офіціантка. Вона повела нас, стримано крутячи задом.
Ми дійшли до круглого столу, встеленого чистісінькою скатертиною. Посередині – букетик сухих троянд. Біла серветка, уміло складена в формі орхідеї, лежала між кришталевими келихами та срібним столовим приладдям. Я звернула увагу на погляд офіціантки: стриманий та уважний, ніби заціплений на якійсь перепоні між нею та ще якимсь предметом. Спокійним рухом вона схилилася до столу та запалила дві позолочені свічки – сонце та місяць пливуть у воді келихів і між пелюстками троянд. Вона випросталась та з легкою посмішкою сказала:
– Я миттю, принесу меню.
Я поглянула на Едоардо. Вся його постать утілювала олімпійський самоконтроль. У ту мить я б погодилася на все заради нього, навіть на…
– Ось меню, – збила мене з думки офіціантка.
– Що ти будеш, люба? – спитав він.
– Те, що й ти.
Він злегка підняв брови, якусь мить дивився на мене і посміхався.
– Дві дюжини устриць та шашлик із хвостів жаб. Так добре, люба?
Я погодилася, не відводячи погляду від його обличчя, плечей, грудей, рук. Інші парочки теж сиділи, як і ми, – очі в очі. У певний момент просвітлення я опустила очі та сказала:
– Ми посто смішні.
– Чому ти так кажеш?
– Всі закохані здаються мені смішними.
Він не відповів. Він був митець мовчання. Подали устриці. Офіціанка обслужила нас, злегка вклонилася і наостанок кинула:
– Смачного, панове.
Я вдивлялася в келих. Я дуже любила устриці, та, коли я подивилася на них, то відчула якусь раптову огиду. Розкладені у своїх крижаних трунах, вони викликали думки про гнилих мумій без бинтів. Мокре липке м’ясо, здавалося, мікроскопічно дрижить. Я вичавила шматочок лимона на одну з них. Раптом хвиля дрижання стиснула її тільце страшною судомою, жахливим болем. Вона зморщилась і втягнула в центр свої крайні та найбільш чутливі кінцівки. Я відчула нудоту і відвела погляд від цього сороміцького спектаклю страждання в мініатюрі.
– Гадаєш, вони недостатньо свіжі? – спитав Едоардо, який проковтнув уже дві.
– Ні, але…
– Але…
– Вибач, здається мені просто зле.
– Так раптом? Що з тобою?
– Не знаю. Мені не погано, лише трохи нудить. Ти не образишся, якщо я не повечеряю?
– Шкода. Хочеш піти?
– Ні, зовсі ні. Їж, будь ласка. Я хочу лише йогурт.
Ми замовили офіціантці.
– Ви не їсте, пані? Щось не так?
– Все чудово. У мене трішки болить шлунок. Нічого особливого.
– Як забажаєте. Я принесу Вам йогурт, – відповіла вона, стримано потираючи зап’ястя. Під золотим браслетом я помітила знак, ніби синець від натиску струни. – Десерт Ви теж не бажаєте? – продовжувала вона, – у нас є чудова «Шоколадний батіг» та неперевершена «Червона пані».
– Дякую, я справді зовсім не хочу їсти.
Ми вийшли. Крижаний вітер обпік обличчя. Я ще не бачила, щоб Венеція була настільки білою: вкрита снігом, у променях повного місяця блищала, ніби братська могила.
– Попливемо на гондолі, – мовив Едоардо.
– Куди?
– Побачиш… це сюрприз.
– Сюрприз?
Ми зісковзнули з Канале Гранде в тишу маленької притоки. Ми звернули ще. Невдовзі я зовсім розгубилась у лабіринті води та каміння. Гомін далеких дзвонів віддзеркалювався в хирлявих фасадах, пустих площах, мостах. Хлюпотіння темної води, гондола зупинилася навпроти палацу. Фасад не виглядав надто великим, проте був прикрашений трьома вишуканими готичними вікнами. Едоардо взяв мене за руку і ми відійшли під портик з прямокутими пілястрами.
– До кого ми йдемо?
– До друзів. Вони влаштовують вечірку.
– І ти мені нічого не сказав?
– Ну що б це тоді був за сюрприз?
– Я би одягнулася…
– Ти неперевершена і до того ж – одяг не має значення, – сказав він обіймаючи мене.
Я відчула, як його руки притисли мене, шукали мене, підіймалися до грудей. Вони огорнули шию. Пальці обстежували та злегка масажували її. Я відчула, як великий палець зупинився під горлом.
– Яка в тебе чарівна шкіра... Біла, оксамитова.
Він поцілував мене. Сильний, соковитий поцілунок, поцілунок звіра, що облизує свою ще теплу жертву, ще живу. Між ногами я відчула незламну ерекцію.
– Ти ж не хочеш... – сказала я, вивільняючись із поцілунку.
– Ходімо, інакше я увійду в тебе прямо тут, – і, тримаючись за руки, ми зробили кілька кроків під портиком.
Він тричі постукав у старі двері бронзовим молоточком – це був якийсь морський монтр, сирена з крилами кажана. Я підвела погляд до неба. Густа мряка здіймалася над затокою, хмара закрила місяць і канал якусь мить здавався темною безоднею. В той мент я злякалася, що все зникне – будинки, вода, та й небо. Двері прочинилися. Вималювався образ жінки, чорне волосся зібране в шиньйон, довга чорна сукня з викотом. В розрізі, між білими та розкішними грудьми, золотий медальйон у формі черепа з двома рубінами замість очей.
– Добрий вечір, Едоардо, ми чекали на тебе, – сказала пані тоном, що личить ідеальній володарці свого дому.
– Ти знайома із графинею Марією Анітою Сантакроче? – запитав мене Едоардо.
– Ще не мала честі, – відповіла я.
З вигляду фасада я б ніколи не подумала, що зала, в якій нас приймала графиня, була настільки великою: широкий прямокутний простір, колони тягнуться вздовж стін і химерно сплітаються готичним склепінням під стелею. Зала була фактично пуста – лише маленький столик з букетом червоних троянд у кришталевій вазі та сім стільців під стіною. Угорі вимальовувався великий майже повністю побляклий гобелен: можна було розгледіти шматки тіл у русі, коней, рештки дерев та неба.
– Давайте шубу, прошу, – мовила графиня.
Єдині джерела світла – великий камін з каменю, у якому жваво горів вогонь, та чотири факели зі скляними колбами на кінцях. В них мерехтіли хвилі зелено-блакитного газу.
– Що це за місце? – запитала я в Едоардо, коли графиня відійшла.
– Марія Аніта – дуже особлива людина.
– Ти говорив про якусь вечірку...
– Почекай, буде й вечірка.
Графиня повернулася. Скільки їй могло бути – 30, 40, 50 років? Я не могла й припустити. На обличчі чудова світла шкіра, щойно підмальовані очі, рожеві губи. Худе, майже ідеальне тіло. Чорна сукня огортала її, виділяючи красиві груди. Жодної прикраси, крім золотого черепа з рубінами. Вона повернулася з чимось подібним на темно-сірий скіпетр. Кілька секунд вона потримала його, ледве не пестячи, і віддала Едоардо. Я не могла зрозуміти, що це було. Навіщо ця загадковість? Едоардо неначе прочитав мої думки: він дав мені скіпетр й абсолютно холодним голосом сказав:
– Роздягнися і склади все сюди всередину.
Я подивилась униз – сувій пакетів для сміття.
Я не знала, що робити: сміятися чи вимагати пояснень? Я мовчала, не зводячи очей з Едоардо. Графиня перевела на мене погляд. На її рожевих губах вималювалася стримана аристократична посмішка.
– Перепрошую, – сказав Едоардо, зникаючи за дверима. – Коли я повернусь, ти повинна бути гола.
Я зосталася з пакетами в руці.
– Вас це так бентежить? – ніжно запитала мене графиня.
Я вдивлялася в двері, за якими зник Едоардо. Погляд перевівся на жінку:
– Що це за гра?
– Це гарна гра, побачите, – відповіла графиня.
Я була вже готова просити шубу, та повернувся Едоардо. Він залився від реготу:
– Як ти одягнена? Зараз що – карнавал?
Чорні шкіряні елегантні штани на змійці виділяли трикутник його паху. На голому торсі – навхрест підтяжки з металічними застібками. У руці батіг, на голові чорний шкіряний кашкет із забралом.
– Ти досі одягнена? – сказав він, ляскаючи батогом по підлозі.
– Едоардо, ти жартуєш, правда?
– Хіба ти не казала, що заради мене ти підеш на все?
– Так, але…
– Ніяких але. Я вже казав, щоб ти була обережніша зі словами. Роздягайся або йди геть.
– Едоардо…
– Послухай, люба, якщо ти не хочеш, повертайся в готель.
– Я – в готель, а ти?
– Я залишаюся тут. Роби, що хочеш.
Я так і стояла з пакетами в руці, не знаючи, що робити. Відсутній погляд графині, наче все, що тут коїться, її не стосується. Вона побачила, що я не ворушилася, зробила крок до мене і сказала:
– Залишайтеся з нами, синьйоріна.
«Це все жарт, – подумала я, намагючись посміхнутися графині, якій, якщо добре придивитися, було набагато більше років, ніж здавалося. Крізь грим я помітила легке, однак чітке павутиння зморшок.
– Що це за гра? – запитала я.
– Це гра, Ви правильно кажете. Яка різниця, яка це гра. Хіба Вам не подобаються ігри?
Я не знала, що відповісти, вона загнала мене в кут. Своєю загадковою викарбуваною на губах посмішкою вона непомітно вказала на пакет. Я вирішила прийняти виклик, я не хотіла, щоб ця привілейована жінка перемогла, та, в першу чергу, я не хотіла втратити того, кого вважала своїм чоловіком. Упевненими рухами, без поспіху та сумніву, я повністю роздягнулась і склала одяг в пакет. Знімаючи бюстгальтер я помітила хтиві вогники в очах графині.
– Що мені з цим робити? – спитала я, вказуючи на пакет.
– Кинь на підлогу, – відповів Едоардо, наближаючись.
Він поглянув на мене пустими очима. Потім простяг руку і повів батогом між моїми ногами. Я не ворухнулася. Трохи вище. Я відчула його там. Графиня ледве стримала зойк задоволення. Вона торкала свої груди, погладжувала і врешті оголила їх. Соковиті груди, напружені, непристойно червоні та грубі соски з обідками кольору кави. Вона кинула на мене млосний погляд і мовила:
– Ви заслугувуєте їх усі, – вона розвернулася і попрямувала до вази троянд.
Вона взяла весь букет. У ньому було понад двадцять троянд. Графиня простягнула їх мені. Я взяла. Шипи були гострі, ніби голки, листя різало, ніби ніж. Це були штучні квіти! Яскраво-червоні пелюстки з шовку. В ту ж мить до зали, один за одним, увійшло шестеро людей. Чорне довге вбрання і капюшони. Вони сіли на стільці під стіною. Едоардо прийняв батіг від моїх ніг, взяв букет штучних троянд і віддав його графині. Потім він дістав із кишені шматочок білої тканини і хотів запхнути мені в рот цей кляп. Я стримала його.
– Що ти хочеш зробити? – спитала я, дивлячись в очі.
– Не хочеш – забирайся, – відповів він без жодних емоцій.
Я залишилася.
Він запхнув кляп. Від німоти я відчула себе мертвою. Раптом в повітрі зазвучала музика, якої я ніколи не чула. За повільним ритмом барабанів чулось якесь приглушене, різке та протяжне виття. Злиття металічних та людських зойків. Вони щезали і поверталися чистим оновленим криком. Він слабшав і повертався знову, рухаючись спіралями, ніби морська змія.
Я ще й досі пам’ятаю те, що сталося потім…
Навіть графиня, червоні троянди лона, сіла. Всі стільці були зайняті. Едоардо взяв за руку Грацію і підвів її у центр зали. Він подав знак людям у капюшонах. Один із них підвівся і натис на маленький важіль. Зі стелі впала мотузка. Едоардо схопив її. Прив’язав за щиколотки Грацію. Очі чоловіка та дівчини були пустими. Звідки той блиск в очах, як могли зіниці вловлюти кожен видимий порух? Догори ногами, тіло підвішене. Волосся злегка торкається землі. Графиня підвелася і дала троянди Едоардо. Він кинув на підлогу батіг і взяв їх. Жорстоким рухом він шмагонув голе тіло, яке миттю зціпилося. У той момент це був закляклий твердий згусток м’язів і сухожиль. Зронилися кілька крапель крові. Ще удар! Цього разу по спині. Руки заметушилися в повітрі, ніби прагнули полетіти. Ще один удар пелюстками і шипами! Приглушений крик і руки здійнялися до грудей, з яких сочилося молоко кольору крові, кольору життя. Едоардо взяв білу стрічку і зав’язав дівчині руки за спиною. Удари не вщухали. Один за одним, один поверх іншого. Грація намагалася стримати крик. Навіщо кричати? Вона заплющила очі. Навіщо дивитися? Навіщо ще дивитися? На що? На кого? Троянди шматували тіло жінки. Знесилена вона врешті здалася. Навіть похитування мотузки з часом згасло. Саме в ту мить Грація розплющила очі і лише накількамить звела погляд на Едоардо.
Зайнявся світанок: ніколи ще не здавалася такою білою Венеція, такими червоними троянди.
Tags: bianca venezia rosse le rose, giovanni buzi, Біла Венеція червоні троянди, Джованні Будзі, переклад, сучасна італійська література
  • Post a new comment

    Error

    default userpic
  • 0 comments