duck_nerba (duck_nerba) wrote,
duck_nerba
duck_nerba

  • Mood:

Giovanni Buzi - Vetro

Джованні Будзі

Скло

Мене звати Сара. Мені шість років.
Мою маму звати Лучіа, тата – Даріо. Вони хороші і зі мною, і з моєю восьмирічною сестрою Мариною, і з чотирирічним братом Джуліо. Ми живемо у гарному домі з великим садком. Там багато дерев, зелена-зелена галявина і багато квітів. А ще в нас є ставок з червоними рибками. Вони швидко ховаються, коли підходиш близько. Там ще живуть жабки, які кажуть «ква, ква», коли сонце ховається за пагорбками і все довкола вкривається тінню.
Надвечірок. Після вечері мама веде мене до кімнати і вдягає на мене піжаму. Я в ліжку, мама загортає мене у ковдри і на трішки залишається зі мною. Читає казку, проводить рукою мені по волоссю, цілує мене і йде. Моя мама дуже хороша – вона не гасить світло – лампу з блакитного скла обіч ліжка. Я розглядаю стелю. Бачу дивні фігурки. Вони повільно рухаються. Здається, це тіні червоних рибок на дні ставка. Вони тікають, коли хтось підходить ближче, бо бояться.
Вдень я багато граюся з сестрою і братом біля ставка. Мама каже, щоб ми були обережні і не підходили дуже близько, і ще – щоб ми не пхали руки до води, бо вона брудна і ми можемо впасти. Моєму брату Джуліо подарували на Різдво човник з вітрилом. Йому дозволили грати з ним у ставку: прив’язати нитку до човна і тягнути до протилежного берега. Моїй сестрі Марині подарували сумочку, всю таку кольорову, із губною помадою всередині, із кремом для обличчя і очей, зі щіточкою і рожевим пластиковим дзеркальцем з блискітками. Вона дуже подовгу з тим усім бавиться, а потім дивиться на нас і питає, чи красива. Я завжди хитаю головою «так», хоча вона мені більше подобалася до того і навіть дуже сильно більше подобалася, бо з тим усім на обличчі вона схожа на Луїзу, яка мені взагалі не подобається.
Луїзі 16 років. Вона каже, що вона «синьйорина» і чванлива, як індик. Так каже Іола. Іола це товстенька і люб’язна жіночка, яка постійно з нами вдома. Вона прибирає, готує їсти, а, коли дзвонять, вона йде відчиняти двері. Луїза приходить лише коли мама і тато йдуть увечері в кіно, поїсти до друзів чи в якісь місця, про які ми не знаємо. Луїза приїздить на мопеді. Якщо дощить, вона їде на автобусі, а потім вертається додому на таксі. У Луїзи довге біляве волосся, вона завжди одягає міні-спідницю і жує американську гумку. Через це Іола каже на неї «неприведигосподь». Мама незгодна і навіть моя сестра каже, що Луїза непогана і що вона б дуже хотіла стати такою: висока білявка (зараз вона темна, як і всі в нашій родині) і носити спідницю, під якою «випирає святая святих», як каже Іола.
Мама каже, що Луїза приходить гратися з нами і дивитися, аби ми нічого не натворили, бо вона бідна. Іола теж каже, що вона бідна і відомо, яким місцем вона заробляє. Мама сварить Іолу і каже, що ця бідна дівчина не «місцем заробляє» і що, як Іола не припинить молоти дурниці, то її під те саме місце і викинуть.
Одного разу Луїза мені сказала, що приходить до нас увечері, бо хоче купити всі диски Мадонни і їздити на всі її концерти, а вони коштують силу силенну грошей. Іола ж каже, що вона «неприведигосподь» і навіть що вона «великекурво», бо крім того, що вона «з ранку до ночі крутить» заради дисків Мадонни, вона ще дещо робить… але Іола не захотіла нам казати, що саме. Вона тільки потерла пальцем під носом, ніби хотіла чхати.
Я хороша. Я не псую іграшок сестри і, тим паче, братових. Я їх узагалі не чіпаю – в мене є мої. Мої іграшки не такі, як у брата і сестри. Я не люблю пластикових ляльок і роботів, собак із вовни і play station з відеоіграми. Мені подобаються лише скляні іграшки. Всі скляні. Лише скляні. І так завжди. Відколи я народилася. Перші свої іграшки я зламала. Батьки не знали, що й дарувати мені: я трощила все – ляльок і плюш, дзвіночки і музичні скриньки, мальовані книжечки і пасочки з піску. Батьки завжди були ласкаві зі мною, вони посміхалися і казали мені:
- Сара, чому ти не любиш іграшки? Дивись, які вони гарні! Дивись, яке миле плюшеве зайченя, яке воно ніжне! А ця лялька! Глянь, які в неї великі очі і яке гарне біле волосся! Ти знаєш, що її звати Сара? Як тебе!
Я не відповідала. Я ніколи не відповідаю, навіть зараз. Мені подобається дивитись, спостерігати, але мені не подобається говорити. Я жодного разу не говорила з дня свого народження. Мені не подобається. Батьки багато водили мене до різних чоловіків у білих сорочках. Вони обдивлялися мене, торкалися спини, просили сказати «тридцять три», відкрити рот і ставили мені багато питань. Та я не відповідала. Ніколи.
Я не ходжу до тієї школи, де вчаться мої брат і сестра. Я ходжу до маленької школи, там менше дітей. Нас усього десять. Вони мені дуже подобаються. Як і в мене, в них нема бажання говорити. Мені подобається гратися з ними, з тими, хто хоче, бо, наприклад, Тереза і Мірко ні з ким не хочуть гратися, а весь час сидять в кутку і навіть між собою не граються. В цій школі є монахині. Вони такі старі, як Іола, але завжди одягають щось коричневе і носять білі хустинки на головах. Їм не подобається Мадонна, та співачка, яка подобається Луїзі. Одного разу вона прийшла по мене, а наступного дня маму попросили не відправляти її більше. Мама спитала, чому, а вони не відповіли, лише злегка похитали головами, як ото іноді нам хитають, коли ми щось наробимо.
У школі в мене також є скляні іграшки. Я їх ношу в своїй вовняній сумці і нікому не дозволяю торкатися, навіть мамі. Перші іграшки, які мені давали батьки, я носила в руках, дивилась на них якусь мить, потім кидала на землю і більше не хотіла бачити. Так було до мого першого дня народження. Тітка Маріза подарувала мені намисто зі скляними перлинами і… диво! Я не кинула його на землю, навпаки, лише я його побачила я простягла руку… за кілька сантиметрів від намиста я завмерла. Я відчула тепло, таке, як коли опускаєш руку в теплу воду.
- Дивись, їй подобається! – сказала мама татові.
- І це зламає, – відповів він.
Та я не ламала. Я торкалася, взяла в руки і ніхто б не зміг забрати його в мене. Навіть зараз це намисто на моїй шиї. Воно таке красиве!.. скляні різнокольорові перлинки, я годинами задивляюся на них, пропускаю їх крізь пальці. Мені подобається, бо намистинки холодні, прозорі і крихкі. Якби кинути їх на підлогу, вони б потрощилися. Та я не хочу трощити їх, я хочу вічно носити їх на шиї. Час від часу я беру одну намистинку і впритул підношу до зіниці: як це прекрасно! Все забарвлюється зеленим, синім, жовтим, червоним… всі кути заокруглюються і ніби тонуть у морі. Напевно, так бачать рибки, коли пірнають на дно ставка і подовгу чекають там поки люди та інші загрози зникнуть.
Одного дня Іола почала кричати на Луїзу, казала «шльондра» і щоб її ноги не було в цьому домі. Луїза відповіла, що Іола каже так, бо вона стара відьма і її ніхто таку страшну не хоче. Іола ще дужче розгнівалась і жбурнула в Луїзу тарілку, та влучила в вазу і все розбилося.
Мене це дуже засмутило, бо хоч ваза й не була моєю іграшкою, та вона була скляна. Я підійшла до шматочків і почала підбирати їх з землі, і класти в сумку до інших іграшок: до прозорого коника з гривою і зеленим хвостом, до кольорового браслета, до скляної синьої кульки, до усміхненої ляльки, до жовто-білої квітки. Завбачивши, що я збираю шматочки, Іола підійшла і сказала не торкатись, бо я можу поранитися. Вона б мала знати, що скло мені не шкодить, що скло – мій друг. Вона забрала в мене сумку і вийняла шматочки скла. Увечері Іола сказала мамі більше «ніколи» не впускати Луїзу в дім.
- Чому? – запитала моя мама.
- Синьйоро, послухайте мене, так буде краще.
- Але чому? – повторила мама. – Ти щось знаєш?
- Нічого напевно, але так буде краще для всіх.
- Ти що на це скажеш? – спитала мама у тата.
Мій тато дуже хороший, він високий і сильний, темноволосий, із зеленими ясними очима, як у мене.
- Роби, як хочеш, – відповів він. – Мені здається, вона хороша дівчина. Та, якщо хочеш взяти когось іншого, бери. Хоча б цим мене не діставай.
Мій батько – пілот літака. Одного разу мама показала мені, як у небі летить маленький-маленький літачок. Я не бачила його, та досі впевнена, що там був літак, а в ньому – тато – мама ніколи не обманює.
- Помахай «па-па» татку, – сказала мама і взяла мене за руку.
Я помахала «па-па», дивлячись угору. Хтозна, чи бачив нас тато, він же був так далеко.
Хтозна, чи зараз він нас бачить, він так далеко.
Ми не знаємо, де тато. Він зник із Луїзою. Він не вертався додому. Мама каже, що він працює і скоро повернеться. Іола більше нічого не каже. Мій брат Джуліо каже, що коли виросте, то зробить, як тато: поїде довкола світу, плаватиме у всіх морях і знатиме кожен острів. Моя сестра Марина каже, що тато правильно зробив, що втік із Луїзою, бо вона молода і гарна, а мама – стара і страшна. Коли я почула це, то хотіла кричати, що все неправда! Що Луїза страшна і стара, а не мама. Але я не розмовляю, ніколи не розмовляла. Я сиділа тихо, а потім простягла до неї руку з сумкою. Я хотіла вдарити її в обличчя, але не вдарила. Ні за що в світі я б не ризикнула зламати хоча б якусь скляну іграшку. Я пішла шукати маму. Я обдивилася весь будинок і не знайшла її.
Де вона поділася? Коли батько поїхав, вона більше не ходила на роботу. Вона завжди сидить вдома, зрідка – в садку. Іола каже, що у мами болить голова, тому в неї завжди червоні очі і вона з нами не говорить.
Я шукала її навіть у льоху та на горищі. Ніде не було. Де ж вона? Я вийшла в садок і побачила довкола ставка брата й сестру, Іолу та інших людей… хто вони? Що вони роблять?
З дороги чувся гуркіт сирен і сині промені, що все мерехтіли й мерехтіли. Здавалося, мене ніхто не помічає. Я підійшла до ставка і побачила маму. Вона плавала у воді обличчям донизу. Що вона робила? Я злегка усміхнулася; я зрозуміла! Вона дивилася на рибок, на тих червоних рибок, які завжди ховаються, коли хтось підходить. Мама вигадала, як дивитися на них зблизька. Яка молодчинка! Вона б і мене навчила так гратись… Іола помітила мене, взяла на руки і понесла в будинок. Чому не можна лишитися? Чому?

***

Мама теж кудись поїхала. Іола каже, що невдовзі вона повернеться, що вона пішла шукати тата і скоро вони вдвох повернуться. Але я знаю, що це не так. Тато з Луїзою десь на Південних Морях, як каже мій брат, а мама внизу з рибками. Вона на дні ставка і їм там весело. Я лише одного не розумію: чому вона не взяла мене з собою? Одного дня я побачу її в воді, вона посміхнеться і покличе мене з собою.
Не знаю, чи піду я. З того часу, як мама в ставку, я винайшла чудову гру! В неї напрочуд легко гратися, ви теж можете спробувати. Це робиться так: сядьте на стілець у своїй кімнаті, не ворушіться, зберігайте тишу і думайте про скло. Потім подивіться на якийсь предмет, на будь-який. Коли я гралася вперше, то дивилася на рамку фотографії. Я дивилась на неї і сильно-сильно думала про скло. Ви не повірите, але рамка за кілька хвилин стала скляною. Те ж саме я зробила з іншими предметами: з шафкою, з килимком, з подушкою, з дверима, зі стінами, зі стелею… Скло, все ставало скляним! Прозорим, як шматочки криги, які кладуть в апельсиновий сік, тендітним, як квіти в садку, гарним, як безхмарне небо.
Сьогодні мені майнула чарівна думка! Ввечері, коли Іола вкладе мене в ліжко, коли всі поснуть, я сяду посеред кімнати і перетворю все на скло. Все.
Моя кімната вже повністю прозора, але у брата й сестри ще ні, і пуста кімната моїх батьків ще ні, кухня, вітальня… Я все перетворю, все. Навіть садок, дерева, хвіртку, дорогу, місто, школу, монахинь, пагорби, небо, місяць.
Буде гарно. Чарівно. Іола з братом і сестрою теж стануть холодні та нерухомі, як скло, і навіть я. Та найкрасивішим буде прозорий ставок, червоні рибки і мама серед них.
Нарешті ми знову побачимо одне одного.
Tags: giovanni buzi, vetro, Джованні Будзі, переклад, сучасна італійська література
  • Post a new comment

    Error

    default userpic
  • 0 comments