duck_nerba (duck_nerba) wrote,
duck_nerba
duck_nerba

  • Mood:
  • Music:

Джованні Будзі - Дисонанси

Ще ось один перекладок трохи збоченого італійського прозаїка:

Дисонанси


Не можу повірити.
Я. Це таки був я?
Але... холодні очі знов і знов мене заціплюють. Вони невблаганні. Скільки ще їхній закарбований образ буде триматися на моїй сітківці, в моїй свідомості? Тату на шкірочці?
Знаю, що мене не відпустить. Ніколи.
Силкуюся стиснути повіки. Я їх бачу. Дві краплі червоного згарища длубають нашаруваннями тіней. У мене гидка паща. Безодня у горлі. Циклон кислот у шлунку. Кістки – наче з вати, м’язи – жмути їдкого дроту.
Мною тіпає з голови до п’ят. Права рука все ще дрижить. Сухожилля стягуються, пальці вигинаються до хрускоту, ніж падає на забетоновану підлогу. Довкола лише вогкий бетон. Стеля, стіни. Все чорне, навіть двері. Зачинені двері. Ліхтарик самотньо погойдується на шнурі посеред стелі. Він докладає чимало зусиль, аби хоч якось освітити кімнатку. Світло концентрується у тих скляних очах. Зіниці спроможні притягати світло, утримувати його, ув’язнювати. Воно розтікається на білки. Ліхтар з алебастру. На ньому чорні веселки, яскравіші за скельця з обсидіану.
Як може той погляд бути ще настільки… живим?
Тіло – ні.
Купка білого прозорого м’яса. Рука невдало зігнута під тягарем великого тіла. Інша – абсурдно відкинута, ніби вказує на єдино можливий шанс утекти – зачинені двері. Моя рука більше не тремтить. Вона просто висить, ніби відморожена. Погляд на зронений ніж. Лезо забруднене кров’ю блищить, як розплавлене срібло. Воно відбиває безперервне світло ліхтаря. Це лезо також здатне вбирати та затримувати світло. Можливо, молекули металу та очей мають подібні властивості? Чи моя свідомість – лише фальшива нота? Дисонуюча. Моя свідомість викривлює реальність, бачить те, чого немає.
Моя хвороблива уява; свідомість, як лабіринт кривих дзеркал, у яких мерехтить та бігає світло. Допоки не заблукає. Допоки не стане навколішки, без сили ще щось кричати чи думати.
А тіло все ще біля моїх ніг. Мертве.
Не міг же я його вигадати!
Ці зіниці тут. Живі. Осяйні. Вони впираються в мене. Гіпнотизують мене. Вони стирають мою кров у пил, подих – у скло.
Думки, отруйні голки.
- Ти сам цього хотів, козел! кричу з усією силою, що лишилася в тілі. – Ти сам кликав! А зараз якого біса ти так на мене витріщився?

Дрижання голосу абсорбується чорним бетоном. Непочуте. Придушене. Ці стіни здатні заглушити вибух бомби. Знову дивлюсь на розвалене тіло, кинуте на підлозі. Білий гіпс. Біла крига. Білий труп. Брудний від крові. Незграбно розкинуті ноги, як у роділлі, яка вже не має сили кричати.
Шкіра скинута змією. Шкаралупа розбитого яйця. Пуста.
- Ти сам просив цього! Пам’ятаєш, гад? – знову кричу.
Ніби мертвий може чути.
Ніби мертвий може відповідати.
Ніби мертвий може пам’ятати.
Можливо.
Пам’ятати.
Як і дивитися.
Як він зараз дивиться на мене.
Зараз.
Він там. Його очі зрослися з моїми.
Ти страшенно любиш володіти чужими зіницями. Немає сенсу опиратися.
Я відчуваю, як дрижить моя ліва рука. Лише тепер я пригадав, що стискаю суміш м’яса та загуслої крові: смердючий член та яйця козла. Мене мало не розсмішило це липке жахіття в руці. Шмат м’яса, волосся, драглисті виділення. Здається, він рухається, здригається між пальцями, як жаба без шкіри. Агонізуюча.
- Диви, якого гарного синочка ти народив! – кричу на сороміцькі ноги, розведені, як спрагле лоно самки.
Я показую тим зіницям закривавлену масу. Липка суміш сперми та крові. Драглисті яйця. Два маленьких відірваних серця.
Плацента смерті.
Спромагаюся підвести руку та з усієї сили, яка залишилася, жбурляю згусток гнилого м’яса в обличчя козлу. Погляд не відводиться від мене. Свиняча шия та виголена голова схилені. Щоки та рот замащені кров’ю, голова злегка повернута ліворуч. У бік темряви стіни. Зіниці більше на мене не дивляться. Ніби ніколи й не дивилися. Вони ігнорують мене. Вони відкинули мене. Забули.
Мертві можуть забувати?
Жахлива судома в легенях. Перетиснуті купою води. Живий погляд мертвого був єдиним рифом в океані абсурдності. А що ж мені лишилося зараз?
Зануритися в крижану воду. Чорну. Я відчуваю її довкола. Вона затоплює мене. Звідусіль. Нарешті я можу відправити усіх під три чорти. Себе в першу чергу.
Двері відчиняються.
Прямокутник сліпучого білого світла вимальовується на землі. Рука смердючого стає тривимірною. Мармуровою. Сліпучо-білою. Відривається від плеча тінню. Все ще піднята. Вона не помилялася – то був єдиний вихід. Звідти прийшло світло.
Я все ще хочу вийти? Все ще хочу бачити сонце, дихати? Ходити вздовж тротуарів. Між людьми. До нескінченності.
Дві постаті карбуються прямокутником світла.
- Добре, – каже спокійний голос. – Завдання виконано.
- Тепер ти можеш іти, – каже інший голос злегка збуджено.
- Коли ви віддасте мені решту грошей? кажу я.
Ніби грошима можна було виправдатись. Усе виправдати. Чим ще я маю захищатись у цій порожнечі довкола?
Метеорит, що блукає в космосі.
Іскра, що відривається від палаючої головешки.
- Одразу як ти вимиєшся та переодягнешся.
Переодягнутися я можу. Досить натягнути запрані джинси та чорну футболку. А вимитися… як, де, у якому джерелі, у якій ріці, у якім океані?
- Якщо я буду вам ще потрібен, ви знаєте, де мене шукати, – кажу я.
Відчуваю, як слова усе ще кружляють у повітрі перш ніж поглинутися бетоном. Це я говорив? Я думав та бентежив повітря?
Рот розщеплюється та глитає повітря, повітря, повітря, повітря. Аби не задихнутися.
- Сам нас ніколи не шукай, – сказав перший голос.
- Та як я можу? Я не знаю, хто ви. Не знаю, де я зараз.
Це єдине, у чому я можу бути впевнений. Я не знаю, де знаходжусь. Ані зараз, ані зазвичай. Без центру тяжіння, без кінцевих крапок.
- Добре. Так і продовжуй нічого не знати. Коли будеш готовий, ми зв’яжемо тебе і відвеземо до міста.
Так, місто я пам’ятаю. Відчуваю аромат бетону, автомобільних викидів. Бачу блиск вітрин. Фар, які засліплюють та зникають залишаючи червоні паралельні траншеї.
- Ви нічого не зняли, правда ж? – кажу я шукаючи очима хиже око відеокамери.
Мені б було приємно, якби вони знімали. Записали. Запам’ятали. Я б хотів побачити ще раз, як покидьок просить убити себе, відірвати член та яйця. Щоб повірити. Щоб вірити.
- Ніяких зйомок. Нуж-бо, іди мийся, – каже другий голос з тією ж дисонансною ноткою.
Дисонанс світу. Мій дисонанс у світі. Дисонанси.
- Добре, – кажу.
Роблю крок уперед. Зачіпаюся за купу жиру та крові. Кидаю погляд на підлогу:
- Чому?...
- Що чому?
- Чому цей козел хотів так померти?
- Оце вже не твої справи.
Tags: dissonanze, giovanni buzi, Джованні Будзі, переклад, писанина, сучасна італійська література
  • Post a new comment

    Error

    default userpic
  • 0 comments